“Бо ваші думки — не Мої це думки, а дороги Мої — то не ваші дороги” (Ісая 55:8). ВХ 392.1
Божий працівник часом розглядає активність як необхідну умову для просування справи. На себе він дивиться як на важливу в цій справі особу, підносячи власне “я” у всьому, що робить і говорить. Але згодом втручається Бог. Він відвертає увагу Своєї дитини від земного, щоб вона могла дивитися на Його славу. Бог говорить: “Бідолашна людина втратила з виду Мене та Мою силу. Її погляд не спрямований на Господа. Мені потрібно пролити Своє світло і животворну силу в її серце і підготувати до праці у правильному напрямку. Помазавши її очі небесною маззю, Я допоможу їй прийняти істину”. ВХ 392.2
Господь зціляє душу від самовдоволення, аби працівник не дивився на свої вади як на чесноти і через це не був знищений самопіднесенням. Часом Господь провадить людину Своєю дорогою за допомогою болісного процесу. Робота очищення — це велика праця, яка коштує людині страждань і випробувань. Але християнин повинен перейти через це горнило, доки не буде знищений увесь шлак і вона зможе відображати Божественний образ. ВХ 392.3
Хто керується власними міркуваннями, тим не подобаються дії Господа і через те вони виявляють незадоволення. Вони бачать поразку там, де насправді — перемога, і втрату там, де — надбання. Подібно до Якова, вони готові вигукнути: “Усе проти мене!”, у той час як саме те, на що вони скаржаться, служить для їхнього ж добра. ВХ 392.4
Подивімося на досвід Павла. У той час, коли праця апостола була дуже необхідною для випробовуваної і переслідуваної Церкви, його позбавили свободи, закувавши в кайдани. Але це був час діяти Господеві, і отримані перемоги були неоціненні. ВХ 392.5
Коли Павло, по суті, був позбавлений можливості діяти — саме тоді істина знайшла дорогу до царського палацу. Увагу привернули не його чудові проповіді перед знатними людьми, а його кайдани. Через ув'язнення він став переможцем для Христа. Терпіння і лагідність, з якими він зносив тривале несправедливе ув'язнення, спонукали царедворців оцінити його характер. Надсилаючи останнього листа улюбленим у вірі, Павло до слів повчання приєднує і привітання святим з кесаревого палацу, а також в інших містах (Ознаки часу, 21 лютого 1900 р.). ВХ 392.6