“І сталося, як сів Він за столом з ними, то, взявши хліб, поблагословив і, переломивши, давав їм; тут і відкрилися їхні очі й вони впізнали Його. Та Він став невидимий для них” (Луки 24:30-31). ХП 306.1
Була приготована проста вечірня трапеза — хлібні паляниці. Перед Гостем ставлять тарілку, і Він простягає руки, щоби поблагословити їжу. Чому ж учні так здивувалися? Їхній Супутник простягнув руки для благословення так само, як це робив Учитель. Вони придивляються уважніше і зауважують на Його руках сліди від цвяхів. Обидва відразу вигукують: “Це Господь Ісус! Він воскрес із мертвих!” ХП 306.2
Вони встають, щоб упасти до Його ніг і поклонитися. Але Він стає невидимим для них. Вони дивляться на те місце, де щойно стояв Той, Чиє тіло недавно лежало у гробі, і кажуть один одному: “Хіба не палало наше серце, коли Він говорив нам у дорозі та пояснював нам Писання?” ХП 306.3
Володіючи такою великою новиною, учні вже не можуть просто сидіти і розмовляти. Куди тільки поділися їхня втома і голод? Втішені, вони негайно вирушають у зворотну дорогу тією самою стежкою, якою тільки-що йшли разом з Господом. Вони поспішають повідомити Його учням у місті цю славну звістку. Зійшов місяць, однак тепер їх освітлює Сонце праведності. Їхні серця переповнені радістю. Схоже, тепер вони перебрають у новому світі. Христос — живий Спаситель. Вони більше не сумують за Ним як за померлим, але радіють з того, що їхній Викупитель живий... ХП 306.4
У деяких місцях дорога була небезпечна, але вони видряпуються на кручі, сковзаючись по гладкому камінню. Учні й не усвідомлюють, що їх захищає Той, Хто зовсім недавно йшов поруч із ними. Стискаючи в руках пастуші посохи, вони наполегливо поспішають уперед, намагаючись іти якомога швидше. Трапляється, що мандрівники гублять дорогу, але потім знову знаходять її. Бігом, спотикаючись, вони упевнено просуваються вперед, а поруч з ними йде їхній невидимий Супутник. ХП 306.5
Увійшовши до Єрусалима, вони прямують у верхню світлицю, де Христос провів години останнього перед Своєю смертю вечора, наставляючи учнів. Уже досить пізно, але вони впевнені — учні не заснуть, поки не дізнаються напевно, що сталося з тілом їхнього Господа. Виявляється, що двері світлиці міцно замкнені. Вони стукають і просять впустити їх, але у відповідь не чути жодного звуку. Тоді вони називають свої імена і двері обережно відчиняються, але як тільки вони входять, їх знову замикають, аби не впустити підглядачів1Рукопис 113, 1897 р.. ХП 306.6