“Отче, в руки Твої віддаю дух Мій!” (Лука 23:46). ЗІХ 224.1
Непорочний Син Божий висів на хресті. Все Його тіло було вкрите ранами. Руки, які так часто були простягнуті для благословення, ноги, котрі не знали втоми в служінні любові, були прибиті до хреста; колючки тернового вінка впиналися в Його царську голову. З тремтячих уст готовий був зірватися мученицький зойк. Усе, що Він витерпів: кров, яка стікала з Його голови, рук і ніг; біль, котрий роздирав Його тіло, і невимовні страждання, що сповнювали Його душу, коли Отець відвернув від Нього Своє лице, нагадує кожному мешканцю Землі: це за тебе погодився Син Божий нести тягар вини, заради тебе Він переміг смерть і відчинив двері раю. Той, Хто втихомирював розбурхане море і ходив по гребенях шумливих хвиль, Хто змушував демонів тремтіти, зціляв хвороби , відкривав очі сліпим і викликав мертвих дожиття, — віддав Себе на хресну смерть; Він зробив це заради тебе, бо любить тебе. Він, Котрий узяв на Себе гріхи світу, витерпів гнів Божественної справедливості й заради тебе став жертвою за гріх. ЗІХ 224.2
Люди мовчки чекали закінчення жахливого видовища. Сонце світило, але хрест ще був огорнений темрявою. Священики й начальники Ізраїлю подивились у бік Єрусалима. Вони побачили, як чорна хмара опустилась на місто і Юдейську рівнину. Сонце Праведності, Світло світу відняло Свої промені від Єрусалима, який отримав у минулому такі великі благословення. Блискавки Божого гніву тепер були спрямовані проти приреченого міста. ЗІХ 224.3
Раптом темрява навколо хреста розвіялася, і залунав голос, котрий, як звук сурми, здавалося, охопив усю землю: “Звершилося!” “Отче, у руки Твої віддаю Свого духа!” Світло осяяло на хрест і обличчя Спасителя засяяло славою як сонце. Після цього, схиливши голову на груди, Він помер. ЗІХ 224.4
Серед страшної темряви, залишений Богом, Христос допивав останні краплі з чаші людського горя. У ці жахливі хвилини Він покладався на отримане раніше свідчення того, що Отець приймає Його. Він добре знав Свого Отця; Він вірив у Його справедливість, безмежну милість і велику любов. Ісус довірився Тому, послух Кому завжди був для Нього великою радістю. Покірно віддавшись Богові, Ісус більше не відчував, що позбавлений Отцівської ласки. Вірою Христос став переможцем (Христос — надія світу, c. [755]). ЗІХ 224.5