Святилище в старозавітні часи
Вірним є слово і гідне повного прийняття, що Ісус Христос прийшов у світ, щоб спасти грішників, серед яких я перший (1 Тим. 1:15). ВЯЖ 232.3
Найважливішою частиною щоденного служіння було жертвоприношення за окремих людей. Покаянний грішник приводив тварину до воріт скинії та, поклавши руку на голову жертви, визнавав свої гріхи, тим самим символічно перекладаючи їх із себе на невинну жертву. Потім він власноручно вбивав тварину, а священик заносив кров до Святого і кропив нею перед завісою, за якою стояв ковчег із Законом, порушеним грішником. Церемонія символізувала перенесення гріха через кров до Святині. У деяких випадках кров не заносили до Святого, але м'ясо жертви мав з'їсти священик… Обидві церемонії символізували перенесення гріха з розкаяного грішника до святині… ВЯЖ 232.4
Ось таке служіння здійснювалося день у день протягом року. Гріхи Ізраїлю, перенесені до святині, занечищували її, тому була потреба в особливому служінні очищення святині від гріхів. Бог звелів, аби служіння очищення здійснювалося в кожному зі священних відділень, а також для жертовника, щоб “очистити його та освятити його від нечистоти Ізраїлевих синів” (Левит 16:19)… ВЯЖ 233.1
Раз на рік великого Дня примирення первосвященик заходив до Святого святих для очищення святині. Здійсненням цього ритуалу закінчувалося річне служіння… ВЯЖ 233.2
Мойсей будував земну святиню за зразком, показаним йому на горі. Це був “образ теперішнього часу, в якому приносяться дари й жертви”. Два священних відділення були “подобами небесних речей”. Христос — наш великий Первосвященик — “служитель святині та істинного намету, який поставив Господь, а не людина” (Євр. 9:9, 23; 8:2) (Патріархи і пророки, c. [354-356]). ВЯЖ 233.3
Він стоїть перед Богом… готовий прийняти розкаяння й відповісти на молитви Свого народу (Ознаки часу, 22 листопада 1883 р.). ВЯЖ 233.4