Розділ 15. “Він приймає грішників”

Луки 15:1—10

Коли “митники та грішники” збиралися навколо Христа, рабини висловлювали своє невдоволення: “Він грішників приймає і з ними їсть”.НУХ 122.1

За допомогою цього звинувачення вони прагнули представити Христа як людину, котра любить спілкуватися з грішними й негідними, не відчуваючи огиди до їхнього нечестя. Рабини розчарувалися в Ісусі. Чому Той, Хто проповідує такі високі ідеї, не приєднується до них і не наслідує їхні методи навчання? Чому Він так скромно Себе поводить, працюючи серед усіх класів? Якби Він був правдивий пророк, говорили вони, Він був би у згоді з нами, а до митників та грішників ставився б із байдужістю, якої вони заслуговують. Цих “вартових” суспільства злостило, що Той, із Ким вони постійно сперечалися, однак Чиє чисте життя викликало шанобливість і засуджувало їх, — із такою відкритою симпатією приймав покидьків суспільства. Вони не схвалювали Його методів. Вони вважали себе освіченими, шляхетними, надзвичайно релігійними, приклад Христа викривав їхнє самолюбство.НУХ 122.2

Їх дратувало також і те, що люди, котрі ставилися до рабинів із презирством і котрих ніколи не було видно в синагогах, гуртувалися навколо Ісуса, з увагою й захопленням слухаючи Його слова. Книжники і фарисеї відчували в Його святій присутності тільки засудження, чому ж митники та грішники тягнулися до Ісуса?НУХ 122.3

Вони не знали, що пояснення слід було шукати в тих самих словах, котрі вони вимовили як презирливе звинувачення: “Він приймає грішників”. Душі, які приходили до Ісуса, відчували в Його присутності, що навіть для них є порятунок із безодні гріха. Фарисеї залишали для них тільки презирство й засудження, Христос вітав їх як Божих дітей, розлучених із батьківським домом, але не забутих Батьківським серцем. А їхні страждання і гріховний стан тільки викликали ще більше співчуття Ісуса. Чим далі вони відійшли від Нього, тим наполегливішим було Його прагнення врятувати їх, тим більшою була жертва задля їхнього спасіння.НУХ 123.1

Про все це вчителі Ізраїлю могли дізнатися зі священних сувоїв, хоронителями й тлумачами котрих гордовито себе вважали. Хіба не написав Давид — Давид, котрий упав у смертний гріх: “Я блукаю, немов та овечка загублена, — пошукай же Свого раба” (Псалми 119:176)? Хіба Михей не відкрив Божу любов до грішника, говорячи: “Хто Бог інший, як Ти, що прощає провину і пробачає прогріх останку спадку Свого, Свого гніву не держить назавжди, бо кохається в милості”? (Мих.7:18).НУХ 123.2